Инші Ірина Зджанська
Вони прагнуть „бути своїми” в уявній, виміряній країні, де „здорові, сильні і мужні” мають право боронити „своїх” жінок від зазіхань „Инших”, де чітко відомо, хто є хто, де знають своє місце „меншини” (навіть якщо цією „меншиною” є людина, яка всього лише не поділяє твоїх світоглядних переконань і не належить до твоєї групи, хоча й говорить тою ж мовою, що й ти), де разом із „своїми” можна навести всюди порядок і лад. Хто вони, скінгеди? Звичайні забіяки чи, може, дуже сильна організація? Дуже хотілося б, що ця не така вже „невинна” субкультура стала об’єктом глибшого зацікавлення українських соціологів та культурологів.
З історії скінгедів
З’явились скіни в Україні відразу після розпаду Союзу, відразу як радикальний елемент взялися за свою справу: лупцювати іноземних студентів, вихідців з країн Сходу та Африки, гіпі...
Тоді як перші скінгеди з’явились у Великобританії у 60-70-х роках XX століття як молодіжна класова культура протесту проти офіційної. Це були звичайні робітники. Щоб виглядати мускулистими – носили підтяжки, сорочки в клітинку, маскувальні куртки без комірів; щоб візуально видовжити ноги – взували високі армійські черевики, підкочували джинси. Але то була лише данина моді. Тоді вони не виступали проти чорношкірих та слухали вестіндійську і ямайську музику. Під впливом нацистської ідеї „вищости” білої людини перетворились у напіввійськовий рух. Дуже швидко фашисти стали зразком для наслідування; вони давали гроші на скін-клуби й усіляко підтримували расистські „пориви” нових „голомозих” друзів.
1985 року у Брюсселі на стадіоні „Ейзель” під час зустрічі команд Англії та Італії 11 тисяч англійських фанів, керованих групою скінгедів, влаштували бійку. Близько 40 осіб загинуло, 500 отримало поранення...
У листопаді 1998 року в Архангельську судили групу наці-скінгедів, які навесні цього ж року здійснили понад десяток збройних нападів на кавказців. Факт існування расистської організації судової довести не вдалося....
Найбільш масовим і потужно організованим є плем’я західноєвропейських „голомозих”. Це субкультури скінгедів Британії, Німеччини та Швеції.
Львівські скіни
Бути скінгедом у Львові – це, звичайно, не зовсім те саме, що бути ним у Лондоні, Стокгольмі, Москві або Варшаві, проте засадничо риси цієї субкультури є всюди однаковими: широке використання військових атрибутів, підкреслена маскілінність, агресивність стосовно етнічно і расово „Инших”, ура-патріотизм. Побачити ж перших скінгедів „місцевого” виробництва можна було на початку 1990-х. Цілком ймовірно, що вони з’явилися у Львові не в останню чергу завдяки контактам з польськими субкультур ними колами, адже угрупування скінгедів завдало клопоту правоохоронцям і соціяльним працівникам сусідньої держави ще в середині 1980-х. Сьогодні побачити це субкультурне плем’я здебільшого можна там, де й неформалів (біля пам’ятника Шевченкові і на площі Ринок), та й за способами зовнішнього декларування своєї приналежності у вбранні і зачісках їх можна було б „класифікувати” як певну неформальську групу або ж, застосовуючи термінологію Бірмінгемської школи, як „a spectacular youth subculture”. Втім, при розмовах із субкультурою молоддю неважко помітити, що скінгеди не сприймаються неформала як „наші” („ми – це ми, а вони – це вони”, „вони нас, неформалів від гопників захищають”). На відміну від східних колег, львівські скінгеди навчаються: хто у школах, хто у вищих навчальних закладах. Мають власні, инколи нестандартні хобі, відвідують масові вечірки та футбольні матчі, обожнюють пиво та слухають музику у стилі „white power”. Отож, байдикувати вони не люблять. Більш привабливою є альтернатива „бути своїм” в уявній виміряній країні, де „здорові, сильні і мужні” мають право боронити „своїх” жінок від зазіхань підступних „Инших”, де чітко відомо, хто є хто, де знають своє місце ”меншини” (навіть, якщо цією „меншиною” є людина, яка всього лише не поділяє твоїх світоглядних переконань і не належить до твоєї групи, хоча й говорить тою ж мовою, що й ти), де разом зі „своїми” можна навести всюди порядок і лад. Скидається на те, що львівські скіни і справді є патріотами – патріотами певним чином „профільтрованого” згідно з настанови своєї субкультури ідеалізованого образу урбаністичного середовища „несовкового” Львова і „несовкової” України. Саме цей – на свій лад український! – патріотизм зближує скінів з однолітками, які групуються навколо праворадикальних організацій української молоді у Львові. Як перші, так і другі захоплюються „сильними” постатями, активно використовують вій військову атрибутику – так само культивують ідеалізований образ „своєї ” України. У мешканців Львова ставлення до скінів неоднозначне. На превеликий жаль, сьогодні мало кого шокують намальовані на будинках і парканах свастики – грізний колись нацистський символ ніхто не поспішає затирати, погляди перехожих ліниво ковзають по ньому, як по звичайній деталі львівського пейзажу.
Було б, напевно, надто категоричним стверджувати, що сучасна українська молодь у процесі пошуку і становлення власного соціокультурного „Я” схильна до витворення особливих „гібридних, „креольських” або мультикультуральних ідентичностей. Ідеться радше про те, що в своєму буденному житті ці молоді люди так чи инакше потрапляють у середовища, локуси, „тусовки”, комунікативні мережі, спілкування в яких передбачає розпізнавання, застосування і до певної міри трансформацію елементів різних символічних полів, втому числі етнічних, мовних та инших соціокультурних кодів. Звичайно, у процесі такого спілкування (переважно в колі однолітків) певні аспекти ідентичності юнака чи дівчини можуть змінитися на тривалий час, але все-таки в багатьох випадках радше формуються ситуативні ідентифікації певними колами, які щезають щойно молода людина припиняє активно шукати контактів з цими колами.
