Голодному місту

Чим раз сумніші вісти доходять з инших міст. Не має днини, щоби ми не почули про розпачливий виступ безробітних та голодних, яких нужда заставляє вийти на вулицю та домагатися хліба та праці. Виступи чимраз частіше, а були навпаки, що кінчилися вони проливом крови. Доказ, що нужда прийняла вже застрашаючі розміри, що голодні маси доведені до крайності, що вони вже ен бачуть ріжниці між життям і смертю і тому з такою резиґнацією виходять на вулиці, хоч знають, що можуть вже звідтам не вернути.

Грізний признак часу.

Здається, що на перший погляд ми цего всего не помічаємо, що все йде старим порядком. Що лише певні верстви найшлися в невідрадному положенні, коли загал живе по старому. Такий погляд на справи не відповідає дійсности. Не можемо так дивитися, що це тільки гурт невдоволених жінок, чи товпа розагітованих міських „шумовин”, як це

звичайно доводиться нам то тут, то там читати. Що тільки вони виступають прилюдно зі своїми домаганнями, а инші всі вдоволені і ніяких бажань не мають. Нужда стала загальною. Її знає і робітник, занє її умово працюючий на державному чи приватному становищі. А найкраще її пізнали і найбільше її відчули ті, які не мають де заробити. А тих сотки, тих тисячі, їх число з кожним днем зростає і немає найменших виглядів, щоби можна було вірити в краще.

Економічне положення нашої країни загально відоме. Після несчасного голоду по наших селах в минулому році, прийшло загальне безробіття по містах. Наслідком невідрадних вал ютових відносин, і багато фабрик і пломенших підприємств цілковито підупало, тисячі робітникв опинилося без средств до життя. Ті самі валютові відносини спричинили теж і подорожіння життя, а це знову підкопало в катастрофальний майже спосіб екзистенції цілого майже міського населення. Місто в нужді, місто голодує!

Це трагічне положення відчувають у першій мірі верстви українського населення. В нас по нинішній день, хос минає багато років, не вирішене ще питання зльокавтованих службовиків, в нас ціла фаланґа молоді з покінченими студіями, яка не в силі ніде найти заробітку. Тиняється вона по селах, надаремне шукає ріжних протекційних доріг, шукає врешті фізичного заняття, але ні одного, ні другого найти не може. А роки йдуть. Найкращий час свого життя вона тратить в нужді, бож годі надуживати опіки батьків, які і так жалкують, що так довго витрачувалися на образування дітей, що відмовляли собі останній гріш, щоби тільки син покінчив школи, діпняв якогось становища, а навіть віддячився за всі ці витрати й труди. І син справді покінчив школи, вийшов, як то кажуть, в люде, та що з того, коли мусить далі сидти на батьківському хлібі і слухати заслужених чи не заслужених докорів. Рад не рад п кидає він батьківський дім і вертає знову до міста, щоби шукати будь якого заробітку. Кінчиться тим, що тільки шукає.

Можнаби навести багато дуже драстичних фактів з життя нашого молодого покоління, яким деколи просто не хочеться вірити.

Колись було багато українських фінансових інституцій, багато підприємств, в яких неодин міг найти приміщення. Сьогодні з них і сліду не стало. Значить відпало ще одиноке джерело, з якого міг черпати неодин Українець бодай мінімальні засоби на своє удержання. А це багато значить в наших бідолашних відносинах. Суспільної нужди не можна мірити і вирішувати якимись категоріями територяльної чи нацонально окремішности. Так говорить засада...

Виринає питання помочі українському голодному місту...