Час, у якому випадає жити, не обирають. Він накидається людині Богом разом з першим подихом. Все інше залежить від нас самих : як вдасться проявити себе в історичних обставинах, що випали на твою долю. Чи вдасться тобі – людині – попри всі складності та несправедливості, стати собою, тобто реалізувати свою вітальну [життєву] енергію, чи доведеться залишитись таким, як усі, радіючи черговій пайці з «єгипетського глечика», покликаній засвідчити наше животіння, котре за звичкою люди називають життям.

Цими словами починається книга людини, котра вміла жити і безсумнівно реалізувала себе в часі свого життя.
Василь Семенович Стус, можливо, реалізував себе не так, як хотілось би його батькам, дружині чи синові. Життя, за Василем Стусом, вимагає жертви. Себе він приніс у жертву повністю – плоттю, духом, вірою – віддав те, що вважав найціннішим. І ніколи, навіть у найважчі хвилини, не шкодував про свій вибір. «Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом», - писав Василь Стус у листі до Андрія Малишка.
Поет ніколи не мовчав. А надто, коли йшлося про захист прав людини і відновлення справедливості. Були випадки, коли ціною його мовчання була омріяна зустріч із коханою Вальочкою і Дмитриком, єдиним сином. Але мовчати Стус не вмів. Бо так треба було, «судилося-бо так!». Іншого шляху поет не знав – переступав через біль від багаторічної розлуки з найріднішими.
«Листи до сина» - це книга в книзі. Найперше тому, що є розповіддю про власне життя від першої особи – самого поета. А з іншого боку, Василь Стус, як і будь-який добрий батько, навчитель, намагається поділитися життєвим досвідом зі своїм сином в надії, що той уникне його помилок. Ці листи звернені не стільки до малого Дмитрика Стуса, як до кожного читача. Поет скеровує нас до ідеалів правди, вірності й справедливості, вчить гартувати свій дух, дає чітке розмежування понять добро і зло. У цій книзі нема конкретних вказівок, що і як робити. Є радше наставлення – як вміти любити, як виховувати волю й характер, як слідкувати за гігієною душі, як вибирати чистих, добрих і щирих друзів, як виробити тверді орієнтири, як «жити по-своєму, нікого не беручи за абсолютні взірці»…
Здається, ніби у своїх листах Василь Стус сказав про все максимально концентровано й повно. Жоден аспект людського життя не випав за рамки авторського задуму, відтак читач отримує простір для польоту думки, для свідомого вибору, для вільної волі.
Долі і часу, в якому випадає жити, не обирають. Треба бути свідомими того, що Бог дав нам усе найкраще для існування. Всевишній покладає на нас певні надії, і ми повинні їх виправдати. Так, це дуже нелегко. Однак жити треба. Треба виборювати себе самого з лінощів, бездіяльності, безінтересу. «Учитися жити – то високе мистецтво, якого чимало людей так і не навчилося, хоч і прожили життя. Життя не є насолода. І не є задоволення. Воно має свій насущний житній, із остюками, смисл. У тому насущникові – міра життя».
За 8 років до своєї мученицької смерті Василь Стус написав кілька рядочків Дмитрикові. Цього листа можемо вважати своєрідним поетовим заповітом усьому українському народові. «Дорогий сину, таткові нелегко нині, може, не скоро вдасться і звидітися. Отож – рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що Твій батько віддавав усе своє життя, аби людям жилося краще – всім людям, на всій землі. І рости чесним українцем, а не яловим хахлом. Цілую. Вірю в Тебе. Тато».
Ми повинні дякувати долі, що вона подарувала нам батька і духовного наставника нації в особі воістину генія – Василя Семеновича Стуса.

Ольга Кошицька