Ілюстрований журнал, виходить кожного 1-го і 15-го дня в місяці
Львів, 15 липня 1926



Час, коли завмирає місто. Кождий, навіть мало заможний, стягає останній гріш і думає, кудибито виїхати бодай на короткий час, відпочити духом і тілом, забути про щоденні турботи, не бачити порохів вулиць. Не затроювати ними перевтомленого орґанізму, а надівсе жити одним почуттям, що ти можеш якийсь час про ніщо не думати, що відпочиваєш.

Це мабудь найважніше. Цей душевний спокій протягом кількох тижнів, десь у затишній закутині, здалека від міського гамору, мабудь більше скріпляє орґанізм, аніж само повітря, чи інтензивне харчування. Являється він сам, наче невідкличний атрибут соняшних промінів, якщо вони є, вечірніх опарів у горах і пошуму гірських потоків. Являється, втискається насилу в душу, а всякі турботи і щоденна жура тікає кудись на необмежений час, тікає безслідно, наче вже їй ніколи не вертати.
Час, коли всіх огортає якась відраза до почорнілих мурів міста. Кожний радби їх мерщій кинути і як досадно тому, кому важко це вчинити, тому, кому не щастить у фінансових калькуляціях, і який тільки в снах може оглядати Ворохту, Жабє, Зелемянку й Підлюте, або навіть сонне, пшеничне село Поділля.
Одні кажуть, що Українці бідні, другі, що непрактичні. А треті додають, що на те нам припала в участи гарна природа, щоби другі з неї користали, а ми тільки чванилися, що її маємо. Здається, говорять три правди нараз.
Всеж таки, признати мусимо, що культ літнього відпочинку у нас слабо поширений. У нас ще досі покутує мужича льоґіка, що їхати кудись в гори, це тільки панська примха і тому нікуди не любимо їхати, хоч і ми могли би. Хай вже краще пани. І їдуть ці пани. А які вони, вистарчить раз побувати в наших горах і на місці переконатися. Повно їх скрізь. Привозять, що правда, зі собою гроші, але ще більше претенсій, вереску купецьких кварталів, своєрідного використовування природи. І так рік-річно, безупинно, незмінно. Гори стоять, як стояли, дивляться на знайомі їм лиця і нетерпеливо чекають, коли діждуться нових гостей.
Справді нічого нам нарікати на нашу природу. Гарна, приманлива і тому може чужих до неї так тягне.
Тут гордий гребінь карпатських гір, там Крим, Лиман, пляжі Чорного моря, Дніпрові балки. Знаємо про них дуже багато, але здебільшого з читань і оповідань чужих. І ми любимо їх, але не користаємо з них. А коли стріне нас із цего приводу закид, все находимо якусь важливу причину, чи перепону, котру так само може мати чужинець, але він вміє її якось оминути.
І цілком зрозуміле. Літній відпочинок для чужинця на тлі зелені гір чи безмежної синяви моря це далеко не примха, але душевна потреба, якої він не може собі відмовити і для якої він готовий побороти всі труднощі. Літній відпочинок серед культурних народів став одним із засобів фізичного виховання. Вакаційні оселі, табори, гуртові мандрівки в дальші країни, стали там програмовою точкою шкільного виховання, стали справою держави і цілої суспільності. Держава і суспільність дбає навіть про найбідніші верстви населення, щоби ті мали змогу покористуватися літнім відпочинком і на цьому полі вже багато зроблено.
У нас зроблені в цьому напрямі тільки початки. У нас ця справа шойно в зароді і розвивається доволі пиняво.
Але винити тут треба не тільки невідрадні відносини, серед яких ми находимося, але таки самих себе. Без сумніву, ця справа може бути як слід поставлена серед державної нації і тоді вона може успішно розвиватися. Але і без цего може вона представляти кращий вигляд, якщо булоби краще розуміння, як це у нас загально водиться.
Це розуміння суті літнього відпочинку, добачування в ньому не примхи, але невідкличної потреби душі й тіла, спричинить зміну.
Характер наших гір і відпочинкових місцевостей відразу зміниться і ними справді покористуватимуться ті, до яких вони належать.
Бо не вистарчає тільки тішитися на віддаль, що в нашому посіданні скарби природи, рівні або й більші чим в других країнах, але треба вміти з них користати, а користаючи, надавати їм своєрідне пятно. Треба на цю справу дивитися як на кожду иншу ділянку культурних зусиль і підходити до неї з цілою повагою.
На це у нас досі мало звертали уваги, хоч в довоєнних часах, признати треба, були пороблені перші практичні кроки. Справа вернула тепер у давному виді на порядок дня. Годі її відкладати.

І. Городинський

***
Думаю коментар не доречні, висновки робіть самі. Лише хочемо звернути Вашу увагу, шановні читачі, на лексику стиль, побудову речень та окремі цікаві слова, які вживає журналіст. Яка багата, чарівна, солов’їна наша мова!!!